Спогади Курбацької М.К., Тарасенко С.Д.,Демченко Г.І.

Курбацька (Соколовська) Мотря Костянтинівна 

Народилася 14 грудня 1926 року в Софіївському районі.
В 1941 році навчалася в 6 класі Василівської, тепер Запорізька дев'ятикласна школа. 
18 грудня 1943 року нас насильно вивезли до Німеччини. Мені тоді було менше 17 років. Харчувалися погано. По дорозі в місті Перемишль нас висадили з вагонів і погнали в баню. Там по радіо ми дізналися, що Дніпропетровську область було звільнено від фашистів. Коли приїхали на місце, нас погнали працювати на інструментальний завод. 
В квітні 1945 року нас звільнили американці і під ними ми перебували до 31 травня 1945 року.
Додому повернулася, коли мені було 19 років. Це було в липні місяці 1945 року.

Тарасенко (Курбацька) Софія Данилівна

В 1942 році забрали мене в Німеччину. Повернулась у 1945 році. була в Німеччині 3 роки.
Як брали було 17 років. Їсти давали вранці 150 г хліба і чай. В обід бруква або капуста порція без хліба. Увечері 150 г хліба, чай.
Мила бутилки.
Була у мене подруга з Червоного Яру, звати її Маруся Шевченко.
Була бабуся в м. Берлін.
Листівок додому не писали, із дому нічого не знали. Бабусі робили операцію, у вусі 2 рази. бабуся лежала сама між німкенями. Бабуся дуже плакала, що вже не повернеться додому.

Демченко Григорій Іванович (1916-1991)

Народився у 1916 році. Служив в армії у м. Москва. Одслуживши, одержав наказ про звільнення, і в цей час почалася фінська війна і відправили на фронт.був командиром загону зв'язку. В загоні було 30 чоловік, і повинні були тягнути зв'язок на передову. Коли пройшли 26 км, нас оточили фіни. зав'язався страшний бій. Обоз конний розбили.Була зима, люди лежали на снігу. Фіни так обстрілювали, що не можна було підняти голову. Лежали 3 доби без їжі, без води. Тільки скільки могли руками діставати снігу, їли сніг. Пообмерзали. Наші війська намагались нас звільнити, але фіни не підпускали. Лише на 14 сутки нас звільнили. З живих залишилося тільки двоє, я і ше один солдат.
Нас обморожених забрали і відправили в санбат, а потім в Ленінград. Солдат помер, а я залишився живий. 
Коли знімали валянки, то вони знялися з шкірою. Потім повідрізували морожені ноги, а на руках пальці. Біля року лікувався, потім навчився ходити на протезах, і пішов учитись в технікум. 
Коли почалася війна з німцями, і німці вступили в Ленінград, мене відправили в тил на Кавказ. А коли німці вступили на Кавказ, то забрали мене в концтабір. Одного разу нас вели на розстріл. Вивели за місто. Один німецький солдат, який охороняв машину. сказав: "Руський, тікай швидко!".
І ми порозбігались хто куди і я пішов по берегах, по бур'янах,  діставшись до залізниці.
Дорога була дуже далека і добиратись було дуже тяжко. Та все ж добрались з товаришем і приїхали додому до батьків. Тут теж були німці і доводилось ховатись. Коли відступали німці, нас вигнали з хат і гнали на захід. І нам вдалося відірватися, і пішли попід скиртами.Взимку ховались. Потім, коли звільнили село, ми повернулись додому. Працював в конторі 26 років.

Кучерявенко Катерина Андріївна

В період війни 16 червня 1942 року була вивезена із зайнятої території німцями до Німеччини, м. Берлін. Працювала на фабриці Лоренс. Це була меблева фабрика. Збивали ящики для куль, снарядів. Працювали 12 годин на день. Робота важка: ліс вивантажувати та навантажувати. Жили в бараках, таких як на фермі по 150 чоловік. В одному бараку двоповерхові дерев'яні ліжка; влітку тепло, а взимку сиро та холодно. На одну буржуйку давали брекет - 5 штук, а таких плит стояло 4 штуки. Годували дуже погано: 1 хлібина на тиждень, суп з брукви, кисла капуста, іноді попадалась бараболя і маргарин. Гроші давали раз у місяць - 50 копійок. Взуття було + дерев'яні черевики, повирубувані з дерева. 
Коли бомбили Берлін, то з ночі ставав день, а з дня - ніч, навколо все горіло. Ми ховалися в окопах під час тривоги, а як закінчувалась тривога, то виносили мертвих з окопу, давилися,  лізли один на одного - страх один. До 30 квітня вели нас з роботи, був дуже великий наліт і ми потрапили у метро, і пробули до 9 травня голодні і без води. Тоді стало тихо. Звільнили радянські війська. Додому приїхала 20 січня 1946 року.
Тоді я склала вірша і пісню:

Недалеко живем від центра Берліна,
Де концтабір оточений водою,
Де включені провода током
За сірою концтабірною стіною

Тут міститься 30 великих блоків.
Фабрика, ревіст, вітрит.
Тут крематорій з людським трупом
День і ніч горить і горить.

Нас до роботи будили 
В чотири години: вставай!
На роботі ауйзерки кричали: 
"Темпи, темпи давай".  Все давай! 

А хто працювать вже  не може,
Того на фоні добре б'ють  і  швидко в бункер ведуть.
У бункері холодно й сиро, вода капає.
Там їсти дають стакан води кип'ятку і хліба лише 100 грам.

Із бункера виходять хворі,
Туберкульозні, тифозні, грипні. 
А хто працювать вже не може,
Того в крематорії спали. 

Пісня

В далеких германских песчаных степях
Бараки большие стояли.
Не сотни, а тысячи руских детей 
В тифозном бреду помирали.

Лежали в барках, в соломе сырой
Дышали известкой вонючей
Вокруг тех бараков в три ряда стояли столбы
Обмотаны дротом колючим.

А теперь расскажу вам, родные,
Как жилось детям в лагерях.
Как нас палками немцы лупили,
А полицейские гнали в дверях.

Накормить, напоить обещали 
И работать крестьянину.
Но в такую трущобу попали,
Что потерь трудно вынести.

Напрасно родные отце и мать 
Детишек домой ожидают.
Они не вернутся уж больше домой.
Их кости шакалы глодают. 

(записала онука Кучеревська Наталія у 2009 році)






Немає коментарів:

Дописати коментар