Спогади Демченко Ганни (записано з її слів у жовтні 2015 року) The memoir of Ganna Demchenko (as told to in October 2015)

English version in a little bit below
Батько працював на залізній дорозі стрілочником на Потоцькому роз'їзді і майже жив на транспорті, аж поки пішов на пенсію. Це - залізна дорога імені Сталіна, Сталінська залізна дорога, бо у нього поясок був отутой і написано СЖД - Сталінська желєзна дорога. Мама працювала в колгоспі. В 1930 році  була колективізація, а в 1932 році почався голод. А через що він почався? Через те, що по селах їздили збирали, що в кого є. І горох забирали, пшеницю, борошно і все в людей забирали. Але на транспорті не було голоду, через те, що там була карточна система. Робочим давали 600 грам хліба на карточку, а на іждивенця - 300 грам.
Демченко Ганна
Demchenko Ganna

То нас було четверо, і ми тим врятувалися. А по селу звісно люди голодували, бо їздили з червоним прапором на тарі (так брички називались), і оце вони заїжджали у кожний двір і вигрібали  все, що було. Дехто приховував на городі. Городи тоді не орались, бо тракторів не було. Пенсії тоді ніякої не виплачували, і люди тільки сподівались самі на себе.Працювали як воли. Заможні люди іти в колгосп не хотіли, і іх розкуркулювали. В 1939 році останніх розкуркулили. Тіх, хто не пішов у колгосп - забирали. Діда Гната Хисного, Коваленка Пилипа і його брата Антона забрали, Люсі Коваленко батько. Навпроти Валери Малохатько там була хата, (наразі то вже все розпахали, де які степи не були), то сім чоловік з нашого села забрали, то повернувся лише дід Гнат Хисний, що жив коло гробків. А куди їх забирали, то невідомо, чи в Сибір, чи куди ще. У 1934 року я пішла у перший клас, тож я почалася війна я закінчила 7 класів і пішла у колгосп працювати. Як німці вступили у село, ми біля гробок солому скиртували. Німці їхали на мотоциклах, а ми під скиртою отак от і посідали. Вони щось гуркотіли, реготали, але ми нічого не розуміли. Але німці нікого майже не займали, вони постояли трохи на селі і поїхали собі  далі. Ми жили тоді на Жаболупівці, то в хаті в нас німців не було. Але потім німці почали колгоспи розбирать і на кожні 10 одного вола давали, або одну коняку. Тобто на 10 дворів давали або пару коней, або пару волів. Це якби на 5 дворів одного вола. Щодо влади, то у Софіївці поставили коменданта, а в селі старосту, не пам'ятаю кого, начебто Коваленко Василя Яковича, але нічого поганого він не робив. Були і поліції в селі, але про них нічого поганого сказати не можна, щоб вони над кимось знущались.  Але нікого наші поліцаї не вбивали і не ображали. У Германію забрали мою сестру, але вона втекла. Отам під П'ятихатками є село Ганнівка, їх на потязі везли, Соню із Путиловця і мою сестру старшу Надю Дем'яненко.в селі Ганнівка поїзд чогось стояв на перегоні і вони якось втекли. І вони прийшли додому і у діда Олекси в голуб'ятнику сиділи, щоб їх ніхто не бачив. А коли брали на комісію 1927 рік народження, то мені дали у коліно укол із керасіну і тоді мені признали туберкульоз кості і ось тут досі шрами є, і тоді мене не забрали у Германію. А Поля Миронівська, Микола Ковбаса - вони були в Германії, а потім повернулися. а тут жив Василь Минович Демченко і у нього була жінка Колісник Оляна Климівна (дід Єрмолай - це її брат), так її чоловік оцей Василь заявив так її забрали до Германії у концтабір Равенсбрюк, бо вона була партійна. І вона теж повернулась з однією жінкою з Дніпропетровського. І ми ходили її стрічать. І вона розказувала як там їм було в концтаборі, про крематорії, так страшно, що не можна й згадувати. Як на них досліди проводили, якісь там уколи робили, про голод, що люди як скелети лежали у бараках. Тоді будували дорогу Дніпропетровськ-Кривий Ріг, профіліровку,  так нас возили туди сніг розкидати. Поліцаї з кожного двора брали молоко, крашанки, м'ясо... Тобто 300 літрів молока, 800 крашанок  і 40 кг м'яса  за рік. Це було як податок начебто. Але при Сталіну теж були податки з кожного двору. А в 1953 році, коли Сталін помер і заступив Хрущов, то до 1963 року трохи знали податків, але ненабагато. Трохи зменшили. Потрібно було 300 крашанок, літрів молока з двору здати на рік. А якщо не здаси, то оштрафують. Підписували на облігації. 300 рублів за облігацію. І при Хрущові була королева-кукурудза і цар-горох, а пшениці не було. Доженем і переженем Америку. Це такі лозунги біли в Хрущова.  А коли заступив Брежнєв у 1964 році, тоді тільки податки зняли і можна було жити. Тоді і облігації познімали і почали давати трактористам по 1 кіло хліба (пшениці).
....Щодо церкви, то там вона стояла коло гробків. Чито руські її розбили, чи хто, це було ще під час колективізації.  Але були 3 церкви  в Софіївці, і піп їздив попід хатами - хрестив, відспівував...
Але я хочу розказати про "евакуацію". Це ми так називали, коли німці відступали, то вони всіх людей погнали поперед себе у якості "живого щита"  на Кривий Ріг. У кого була конячка, у кого - воли, а в нас конячку забрали, бо в нас через шлях у баби Явдохи, яка була в нашій десятці, кінь лишився в них. Через те, що  в них був Гриша, Грицько Романович (Марії Григорівни Демченко)  чоловік),  то він прийшов з фінської війни і в нього там повідмерзали   руки і ноги. І йому поодрізали руки і ноги. І їм оддали конячку з свого паю, бо його ж треба везти, він же без ніг..І запріг наш батько корову у возик і ще була теличка. І прив'язав батько до возика теличку, і пішли центральною вулицею. А корова іде поманеньку, і ми ззаду колони дійшли до Прогресу і повернули там убік, бо люди пішли вперед, а ми од колони відстали, колона пішла шляхом, а ми побачили хати пусті. І ми зайшли у хату, щоб поліцай не повернувся та не забрав нас. А люди хто під скиртами ховались від поліцаїв, хто де.Зайшли ми у ту пусту хату, а з нами хазяїн один з жінкою і ще одна жінка. Тобто їх троє, а нас: батько, мама і нас троє дівчат. В хаті нема ніде нікого, батько одвів корову до конюшні і телицю прив'язав там коло жолоба. І дивимося у вікно, а там- балка, а через балку ще хати стоять і там хтось ходить. І бачимо ми школу Путіловську. І перегодом як бабахне щось таке! Отак затрусилося і не чути нічого. Батько вийшов надвір, дивится і каже: "Путиловської школи нема". А путилівська школа на тій центральній вулиці, що ми її оминули. Хто її зірвав чи німці, чи наші снаряди - невідомо. Коли в хату вскакує німець: "Матка, на Кривий Ріг!". Згрібає солому в хаті, підпалив її і побіг. Ми швидко затушили ту солому і сидимо. Хто-зна шо буде...Коли вже примеркає... І  дивимося у вікно, а тамечки хтось ходе. Вже майже стемніло і коли хтось стукає у вікно: "Є тут хто чи немає?" Ми кажемо: "Є". "Якщо ви хочете в Василівку, то завтра зранку переберіться у Василівку, бо тут буде бой. Ви чули, що на тій стороні школа впала? І переберіться щоб вас ніхто не бачив". І зранку запріг батько корівку, теличку прив'язав і вже ми пішли не шляхом, а горою, щоб тишком пройти додому. І приходимо ми до свого двору, коли нас зустрічають два солдати... Радянські.  Кажуть: "Ви як хочете до червоних, то переберіться туди далі". А батько: "Та пустіть мене, це наша хата". А вони кажуть: "У вашій хаті санчасть три тройки, з передової тут перев'язують, а потім везуть в школу, там - санбат. А перед нашою хатою, там ще одна хата і там - кухня для тих солдатів, що на передовій. Вони щось побалакали вдвох, ті солдати.. Один каже: "Я візьму вашу теличку. А ви, якщо не будете ходить коло хати, то ідіть у свою хату, тільки не ходіть у дворі". І ми пішли.З гори, з садка пішли прямо в хату, і батько корівку завів у конюшню. А ми ж недовго тамечки були, чотири дні всього, то сіно ціле наше. То ж корову нагодували, а теличку забрали в нас на кухню, і там її зарізали.
А хата, що перед нами, то туди видно снаряд попав в одну стіну. Стіна розвалилася, а сама хата ні. То ті сусіди як повернулися з евакуації, то стіну ту поставили та так досі і живуть.
В 1946 році я теж пішла працювати на залізну дорогу, на транспорт. Батько прийшов і каже: "Набирають у "живий захист" молодих. Може і ти підеш?". А ми коли прийшли з евакуації, то мою старшу сестру забрали зразу у воєнкомат. Вона з 1925 року народження, і з армії вона повернулася у 1946 році, з Югославії. А я пішла у "живий захист", тобто ми саджали посадки уздовж рейок. Тоді посадок не було, сніга були великі, дрезина пройде або снігоочисник, прочистять з Долнігцево до Дніпропетровська. Поки сюди-туди повернуться. а воно знову замело. А поки захисту не було, то ми збивали з дерева дощечки двадцятки і ставили у ті полоси, у які замітає залізну дорогу. З обох сторін ставили, де замітає. А потім вже ми брали саджанці і почали орать землю, де ці щити стояли і саджать посадки - в 20 рядів. І там я працювала до жовтня 1948 року, поки вийшла заміж за тракториста і пішла працювати у колгосп.
У 1947 рік я теж пережила завдяки транспорту. Мені давали карточку, на яку я отримувала 600 грам хліба, і якщо ми виконували норму, то нам давали американські подарунки - такий ящичок в 11 кг, і там - шо ти хочеш! Там були коробочки залізні, а там копчене сало, таке добре, аж слина котиться навіть щас, як згадаю. Яєчний порошок,  молочний порошок, суха картопля і консерви різні. 11 кілограм цього всього. А потім при Брежневі почали освоювати цілинні землі, трактористам давали пшеницю, дояркам по 300 грам на трудодень. Зерно було як горіх, приводили на Девладово. Почали будувати ферми. Село розвивалося, познімали з нас податки, і вже можна було жити. Мати мого чоловіка працювала у огородній, а я ходила у різницю.
З сімейного альбому пані Ганни (в центрі).
Друга зліва у верхньому ряду - Оляна Дяченко
 (моя двоюрідна тітка)

То було ж напече, це при Хрущові, хліб з ячменю і пшінки. І в їх був садок здоровий і такі яблука великі та солодкі. І ото вона пекла такого хліба (бо давали лише кукурудзи та ячменю по півкіла). А трудодень, їх можна було заробити десь 200 на рік. Але не кожен день, то трудодень. Можна було день працювати, півтрудодня заробити, або 60%, 70% на розсуд бригадира.От колись, наприклад, різали січку і тут поламалася сікарня. Тобто ми "прогуляли" день і нам лише 50% записали. Вже трудодня немає. Нарізали січки за день, чи гарбу, чи дві, чи три - трудодень. Виконали норму - трудодень, а не виконали, то вже 50%, 75%.

My father worked at the railway as a switch-man. It was at a  junction station Potocki. He had almost lived at this station until he was  retired. This - the railway named after Stalin, Stalin railway, because he was otutoy belt written SZ - Stalin Zhelyezna road. Mom worked on the farm. In 1930 was collectivized, and the 1932 famine. And after that it began? Because the villages went to collect that someone is. I picked peas, wheat, flour and all people taken away. But the vehicle was not hunger, because there was a Poker system. The working were given 600 grams of bread on a card, and the izhdyventsya - 300 grams.

Немає коментарів:

Дописати коментар