Спогади Мудрагель Надії (записано з її слів) The memoir of Nadiya Mudrahel (as told to)

English version is  below
Народилася я у селі Енгельгардт-Василівка у 1927 році. Жили ми бідно. Батько працював на току, був дуже розумний, всі цифри тримав у пам'яті, ніколи нічого не записував. Мама моя була красунею. Вона вийшла заміж за мого батька, який був вдівцем, і мав доньку від першого шлюбу. У 1930 році народився мій брат Шура. Жили ми в простій селянській хаті. Але під час розкуркулення до нас прийшов сусіда і дуже попросив, щоб ми обмінялися хатами. Він сказав, що цим ми його врятуємо, бо тоді його не вишлють до Сибіру, а нам теж нічого не буде, бо ми і так бідні. І ми погодилися і обмінялися хатами. В школі я вчилася добре. Класним керівником  в мене був Яструб Михайло Іванович, чоловік моєї двоюрідної сестри Тетяни. І Михайло Іванович трохи занижував мені оцінки, щоб ніхто не подумав, що він ставить мені п'ятірки лише тому, що я його родичка.  Моя двоюрідна сестра і найліпша подруга була Надія Замотайло (Колісник), і ми увесь час були разом.
Коли почалася війна у нас в хаті, через те, що вона була гарна і простора, поселився німець, офіцер. Відносився до нас дуже добре, показував фото своєї родини, ділився продуктами. Але колись один німець-солдат схопив мене зненацька і потяг у кущі, щоб зґвалтувати. Я почала кричати, на крик вискочила мама. яка побігла до офіцера просити про поміч. Офіцер прибіг, врятував мене і дуже лаявся на солдата і навіть вихопив пістолета і погрожував його вбити. До Німеччини мене на забрали, бо я зробила укол з гасу, але потім нас з сестрою Надійкою забрали до табора, де ми мали працювати на німців у Кіровоградській області. Там ми пробули недовго, бо один наш родич влаштував нам втечу. Він задобрив одного з охоронників, відволік його увагу, дав нам знак і ми втекли. Бігли додому степами. Колись побачили на конях загін з нагайками. Чи то були татари, чи то калмики. Ми прикіпіли зо землі, і так лежали поки вони не проїхали повз нас. Якщо б вони нас побачили, то був би нам кінець. дуже вони були жорстокі. Потім повернувся з Сибіру сусіда, який віддав нам хату, але він її не забирав, сказав "живіть".

Мудрагель Надія (ліворуч) та
 Замотайло Надія (праворуч) 1941 рік
Nadiya Mudrahel (on the left) and
Nadiya  Kolisnyk  (on the right)  1941

Прийшли ми з Надійкою до села і дуже довго ховалися в степах, нам носили туди їсти, щоб нас знову не забрали німці. Коли німці відступали, то нашу хату спалили. Ми врятувалися лише через те, що прибіг німець, почав стукати у вікна і кричати: "Матка, тікай, ховайся, бо буде пожежа". Потім ми побудували землянку.
Після війни я пішла вчитися на курси бухгалтерів у Софіївці, потім там працювала ревізором. У 1947 році батько помер. В мене була карточка, то я ж батькам допомагала крупами та продуктами. Але батько захворів на жовчний міхур, та й голод дався взнаки і він помер офіційно "від запалення легенів". Та перед смертю взяв з мене  слово, що я поїду жити до міста.
Коли його ховали, то сільрада виділила нам 3 кіла борошна, щоб мати якось пом'янула його. Та одна жінка схопила те борошно та побігла до ставка, а там берегом, так ми її і не спіймали.
А ми з Надійкою поїхали до Дніпропетровська. В руках - валізка з фанери, на ногах - чоботи з автомобільних шин. Коли їхали у потязі, один чоловік дивився на нас і сумно качав головою. Такі красуні, каже, і в таких страшних чоботах.
Приїхали до Дніпропетровська, встали з потяга, а на платформі моя валізка розкрилася і всі мої нехитрі речі висипалися додолу.  Але ми сміялися, бо були молоді і все нам було ні до чого. Позбирали речі і пішли собі у нове життя.
Так я потім і залишилася у місті, а Надійка повернулася до Енгельгардт-Василівки, вийшла там заміж за Григорія Колісника, народила доньку Валю, сина Андрійка, і все життя потім працювала у крамниці.

I was born in the village of Engelhardt-Vasylivka in 1927. We lived in poverty. My father worked at the threshing floor, he was very smart and held all the numbers in memory, nothing ever recorded. My mother was a beauty. She married my father, who was a widower, and had a daughter from his first marriage. In 1930, my brother Alex was born. We lived in a simple farmhouse. But during  dekulakization
a  rich neighbor came to our place and urged us to exchanged our houses. He said that we would save him, because then he wouldn't be sent to Siberia. As for our family i considered  to be poor even having such a good house. We agreed and exchanged huts. At school I studied well. My class teacher Yastroob Mikhail was a  husband of my cousin Tetiana. And I was often underscored by Mikhail, so that  no one can tell if he gives me high grades just because I'm his cousin. My cousin and best friend was Nadiya Zamotaylo (Kolisnik), and we had always spent our time together.
When the war broke out a German officer settled in our house, because it was beautiful and spacious. He treated us very well, showing photos of his family, and shared his food. But once a German soldier suddenly grabbed me and dragged into the bushes to rape. I started screaming, shouting my mother for help.  My mother ran to the German officer who  really saved me and swore at that soldier and even drew a pistol and threatened to kill him. I wasn't taken to Germany  because I had an kerosene injection. But later sister Nadia and I were taken to the labor camp in Kirovograd area, where we had to work for the Germans . There we stayed for a long time until a relative organized escape for us. He buttered one of the guards up , diverted his attention, then gave us a sign and we fled.  We were running away to home across steppes. Once we saw   some horsemen with whips in their hands. Whether it were the Tatars, or the Kalmyk. We stuck to the ground, and we were lying there while they were  riding by. If they had seen us, we would have been done. These eastern men  were very cruel.
Then the neighbor who had given us his  house, returned from Siberia,  but he did not take his house back. He said to us: "Live in peace".

Nadiya  and I came to the village and we hid  in the plains for a  long time not to be taken to a camp. We were brought some food and water over there. While  retreated, the Germans burned our house down. We only survived because a German soldier had come and started to  knock on the window and shout: "Matka, run away, it's gonna be the fire!" Later we built a house of soil bricks like other people.
After the war I attended  accounting courses in Sofiyivka, then I worked there as a auditor. In 1947  my father passed away. I had a ration card and helped my parents with cereals and products. But my father still came down  with gall bladder (starvation provoking). But officially he died "of pneumonia." Before dying my father had taken my word that I would live the country for a city .
When buried, the village council gave us 3 kilos of flour for funeral dinner. But  one woman grabbed it and ran to the pond, and there along the shore, so we didn't catch her.
Later Nadiya  and I  we went to Dniepropetrovsk with plywood suitcases in our hands and boots made of tire on our feet. When traveling on a train, a man looked at us rocking  his head sadly. "What beauty you are and such terrible boots you wear" - he was saying.
We arrived to Dnepropetrovsk, got off the train and on the platform my suitcase opened  and all my things just scattered on the ground. But we were laughing at ourselves,  because we were young and we didn't care. Nadiya  and I packed my things back and went to our  new lives.
Some tome later I  stayed in the city, while Nadia returned to Engelhardt-Vasylivka, got married Kolesnik Gregory, gave birth to her  daughter Valya and her son Andrew. She worked in the store  her whole life.


Irena Solodchenko©2015

Немає коментарів:

Дописати коментар