https://www.youtube.com/Коновець-Поплавська
(Невідомо)
Були в школі діти поміщиків Горбенки Марія та Грицько, привозила їх мати ресоркою. Дітки в пальтечках та ботиночках, а ми стоїмо як дикарі, на кожному свита та рвані чоботи. В них 1000 гектар землі, череда скота, табуни коней. То так цар Микола правив. Селянам то 2 то 3 десятини. Земля пахалась погано, родили вівсюги, а зінімались ми добре. Горбенки Марійка тупа, а Грицько не так, як баран, а як бик.Меланка та була Рященка Івана мати, він робив шофером в колгоспі Петровському. В нього жена Марія. Яка була Меланка гарна, вона була красавиця міра. А які условія були в неї. Якби поставив нас перед цими учнями, то сказали б, це дика дивізія, а не учні.
Хай щастить вам і вашим учням. Вчили коренниє слова на мяхкоє "е": бег, беда, белий, бес. А по суботам піп приходе, розкаже про Ноя, про ковчег, про гору Арарат, 10 заповідей - не убий, не украдь, не прелюби, не завидую ближньому своєму. Не бажай ні вола его, ні скота его, ні раба его. І всігда напідпитку, аж заїкається. Нічого мені так не запам'яталось, як була в мене подруга по школі, і жили по сусідськи. І йшли ми зі школи, була грязюка, ходили ми далеко, і в неї чобіт розпався, і вона так плакала, і я коло неї плакала. Зав'язали і так вона дійшла. А що ж, дома було в них сім дівчат, а на них земля не давалась, земля ділилась на мужський пол, дві десятини з гаком. Три хлопці в них було, але після поділу. Опісля хлопці вчилися, один був ветврач.
Демченко Марія Григорівна
(народилася 1922 року с. Іванівка, Кіровоградської області, Рівнянського району).До війни 1941 року закінчила Дніпродзержинський медичний технікум, направлена на роботу в Софіївський район, с. Енгельгардт-Василівка. Перший день війни дуже пам'ятливий залишився в усіх односельчан нашого села. В цей день 22 червня було весілля, женився Руденко Данило Федорович, тракторист, на Ользі, сама вона з Перше Травня. Вся молодь зібралася на весілля (в той період молоді в селі було до 300 чоловік). В другій половині дня приїхав гонець із Софіївки (телефон не працював) і сказав, що почалася війна. Люди в паніці, було не до весілля. Плачуть. Почалась мобілізація юнаків і чоловіків до 45 років, евакуювали скот, трактори. Німець наступав швидко. Я теж поїхала у військомат, там мені сказали ждать визова. батьки мої жили в Дніпродзержинську. Я вирішила їхать до них. Їхала поїздом. На станції Верховцево налетів німецький літак, став бомбить состав. Ми були в кінці составу, встигли вискочити і втекли в степ і пішли пішки. Шли всю ніч на своєму шляху бачили повітряний бій двох літаків - радянського і німецького. Радянський літак був збитий, згорів. Ми підійшли ближче і побачили обгорілих збитих пілотів.Коли я дісталась до батьків, вони збиралися евакуюватися. Поїхала і я з ними, дуже важко було добратись до переправи на Дніпрі. Переправа забита транспортом, солдатами. Німецьки літаки бомбили. Страшно, що там робилось. Побиті люди, діти, коні, скот. Люди кричали, плакали. Перебратись через Дніпро нам не вдалося. Повернули назад в Дніпродзержинськ голодні і попухлі , бо приходилось багато іти пішки.
У місті бомбили, снаряд попав у сусідній дом, у нашому повилітали вікна і двері. А ми сиділи в підвалі. Ми, батько, мама, я і брат 6 років, вирішили пробиратися за місто в совхоз. Там я їх залишила у знайомих, а сама пішла знову в Запорізьке, де я працювала. Село було заняте німцями, хата моя була ціла, тільки все пограбоване.Коли узнала, що Дніпродзержинськ занято німцями, знову пішла за батьками, забрала їх до себе. Тут в селі хазяйнував староста Глушко і наші поліцаї. Брали в Німеччину молодь. Я стала працювати, до мене звертались за допомогою, щоб не потрапити в Німеччину. В Софіївці був знайомий врач і порадив робити укол з керасину, воно викликає абсцес. Я спочатку ввела собі малу дозу і упевнилася, що це так. Нога опухла, на ранок взялась гноєм. І тоді стала робить іншим, кому в ногу, в руку, щоб не було одного почерку. Глазуновій Наді, Глазунову Петру, Руденко Михайло, Лишен, Давиденко Федір і багато інших. Навіть з сусідніх сел приходили. На комісії визнавали туберкульоз кості і до Німеччини не брали. Якось і мені принесли повістку на комісію, а та рана в мене вже піджила. В нас не було керосіну, я послала маму до Тищенко Дарії Карповни, вона дала мені якусь смесь негроіном називалась. В вечорі ввела собі в коліно, вночі піднялась температура 41 градус, ногу обігнало, пекло так, що я кричала. батьки не знали, що зі мною робить, плакали. А я сказала умру, а в Німеччину не поїду. Утром приїхав до мене сам начальник поліції Шевченко з нагайкою і сказав їхати. Винесли мене на підводу, мама зі мною.Я всю дорогу плакала, не видержувала такої болі. Внесли мене на комісію, а там був знайомий лікар Титарь Володимир і німець. Лікар сказав німцеві, що у мене туберкульоз кості, давно хворію туберкульозом. Видали документ - непригодна. А мені сказав лікуйся дома, в лікарню не лягай, тому що як розкриють, можеш і ти попастись.Повезли додому. Дома лікувалась, а до мене приходили молодеж і їхні батьки просили щось зробити і ось одного разу зробила Глазунову Петру. На комісії перед ним поставили ультиматум: признаєшься хто тобі щось зробив - відпустимо, а нє, то отправимо хворого! Він назвав мене, але так як німець погано розумів українську мову, то лікар Титарь не видав. А мене потім попередив бути обережною, бо багато з мого участка таких хворих. Поліцай участковий допитувався у молоді. Він на мене був дуже злий, казав тільки узнаю - повішу. Цей поліцай Бондар із князів Івановки. Коли приїжджав у село, я дуже боялась, і тікала в поле, в берег, в очерет, дома не ночувала, а він приходив до батьків, допитувався де я.А в молоді допитувався, хто робить, але молодь була стійка і не признавалась. Фронт наближався, нас ганяли на окопи. Староста, поліцаї потікали. Німці населення з села гнали конвоєм на захід. Нам вдалося відірватись від конвою. Була зима, ми ночували в скиртах, з нами була і Ольга Руденко з малою дитиною, ми її несли на руках по черзі. Чоловіка мого, який повернувся з фронту без рук без ніг і декілька дітей везли возиком, в який запрягли корову. На токах лежало зерно, просо согрілось, ми його розгрібали, ложили дитя, щоб зігріти.Нас бомбили і обстрілювали з літаків. Корів побили. Так ми доїхали до ст. Радушна. Там була німецька колонія, всі німці виїхали, стояли пусті хати, Там ми поселилися по 20 чоловік в одній кімнаті, спали на соломі одіті обуті, було холодно. Часто забігали німці, робили облави на молодь. Ми чекали наших солдат.
Одного разу вночі заїхали катюші, вони стріляли, наші гнали німців і нам сказали, що ми вже вільні. Ми поїхали додому. Була велика грязь, їхати було нічим. Солдати дали одну конячку, щоб могли дітей повезти. Коли йшли, то бачили багато окопів і побитих солдатів наших та німецьких. Добралися до свого села, а воно розбите. 25% залишилось хат, їсти не було чого. В кого залишилась корова ходили в степ орати. В нашу хату влучив снаряд.
Потім мене запросили на роботу в Жовтневу лікарню. Я там працювала, возили нам багато поранених, особливо дітей, які розряджали снаряди.
9 травня 1945 року вранці по радіо сповістили, що війна закінчилась. Ми жили біля військкомату, там було дуже багато людей. Грала музика, веселились люди, з радості і з горя плакали за тими, хто не повернувся додому.
Життя було дуже тяжке, пухли з голоду. Ми знову повернулись в своє село до батьків з чоловіком, у якого не було рук і ніг. Виростили трьох синів, 7 онуків. В 1991 році чоловік помер.
(записав Демченко Віталій Олександрович)
Пилипенко Марія Маркіянівна
Я народилася в 1924 році, в селі Володимирівка Софіївського району. В 1941 році закінчила 10 класів при Гуляйпільській СШ. Через кілька днів було об'явлено війну. Одного недільного дня, коли біля клуба гуляла молодь, у село в'їхали на мотоциклах німці. Вони щось питали, та їхню мову ніхто не розумів, і вони поїхали в сторону Дніпропетровська. За мотоциклістами їхали великі машини, в яких сиділи німецькі солдати.Нас молодих послали працювати на різні тяжкі роботи. Особливо ми працювали на дорозі, яку тоді будували, це Дніпропетровськ-Кривий Ріг.У 1942-43 роках почали забирати молодь до Німеччини. Мене брали на комісію, але я не проходила по комісії. Тому що мій батько Іванов Маркіян Антонович робив мазь, якою мазали тіло і на тому місті відкривались великі рани. Допомогали багатьом молодим із села.
 |
У 1945 році було звезено всі трупи з могил, що знаходилися в селі в одну братську могилу, що тепер знаходиться перед школою. В ній поховано сотні солдатів і серед них одна жінка цього села, яка загинула під час бомбардування рідного села. Я в цій школі працювала 39 років із 1944 року березня місяця і пішла на пенсію в 1983 році.
Такий у мене життєвий шлях.
Катрушенко Галина Андріївна
Народилася в 1926 році в с. Василівка (зараз с. Запорізьке).
Наша мама Пилипенко Пелагея Петрівна народилася в 1893 році. Було нас п'ятеро - Альоша, Павло, Наташа, Петя, Галя.
6 років мені було, як почався Голодомор. Калачики-бубки їли. Корова була, її забрали. маму посадили в погріб, недовго. Запам'ятала, як папа сидів, чистив в мундирах картоплю.Жила (нерозбірливо) в кінці села. Хліб міняв на одяг. На станції заснув, а хліб забрали.
Дерієнко Іван був у концтаборі. Ковбаса Микола Дмитрович у концтаборі в Берліні. Хисний Ваня помер у концтаборі.
***
 |
Катрушенко Галина Андріївна - праворуч |
Приїхали ми в Берлін. Відправили нас в пункт розподільчий. Деяких хлопців і дівчат брали бауери до себе на роботу.
Жили ми в бараках по 300 чоловік. Поруч з нами були бараки чоловічі. Бараки були різні: бельгійські, французькі. Працювали ми на заводі Лоренца. були там цехи. І кожний цех щось виготовляв. Що він випускав ми не знали, але пізніше дізналися, що це завод військовий. Старалися робити брак, тоді деталь, яка попадає під прес ламається (розтріскується), але це було не завжди, бо ми боялися. Годували погано. Зберегло нас те, що 1 раз в день давали 200 г хліба і 5 г масла.
У бараках була чистота, якщо побачать пиляку, то били.
Пам'ятаю, коли перший раз бомбили Берлін, то бомби летіли і на наш завод. Ми були такі раді, кричали: "Бомбіть. порозбивайте все швидше і заберіть нас!". Потім нас вивезли за 200 км від Берліна місто Мітвайда. Тут було тихо, кругом ліс. Нас звільнили американці. Нас зібралося 8 чоловік із Софіївки, прийшли на залізничну станцію, щоб їхати додому. Людей було дуже багато. деякі буди уже із сім'ями. На схід їхали не тільки руські, українці, але і поляки, чехи. Ми з дівчатами сіли в останній вагон. Состав поїхав. Віз його німець. Цей потяг вони пустили під откос. Їм було поставлене таке завдання. Багато людей загинуло. Ми вцілили, бо наші вагони були задніми і швидкість була менша. Їх з машиністом вбили наші.
Добиратись додому було важко. на шляху зустрічались багато поганих людей - ворюги, які обирали і вбивали людей, гвалтували.
У 1945 році восени я добралась додому.
Про брата - Постного Олексія
Був в мене брат Олексій, набагато старший. майже на 16 років. Я знаю те, що він пішов працювати дуже рано. Перший його трудовий шлях почався на будівництві ДніпроГЕС.
Повернувшись звідти працював на станції Девладово, а потім секретарем районного комітету комсомолу. Цю роботу він дуже любив. Часто виїжджав до молоді на села. Одружився, жив у Софіївці. До війни у нього було двоє дітей, дочка Лариса і син Вітя. Дуже любив він дітей. Часто з ними гуляв.
Як брат він був дуже уважний до мене. Пам'ятаю коли б не приїздив додому завжди щось привозив мені: то плаття, шкарпетки, рукавички.
Я навчалася в 9 класі, то коли приходив мене провідувати, то завжди з гостинцем.
Коли я повернулася з Німеччини, то мама розповідала, що він приїздив додому, коли йому дали Героя Радянського Союзу (він був у відпустці, правда недовго), то обіцяв мамі, що обов'язково мене знайде в Берліні, але так і не судилося зустрітись більше.
Під час війни його дружина і діти були в Куйбишеві. Він також до їх їздив. Коли закінчилася війна, то Фросі дали квартиру в м. Дніпропетровськ.
Діти його добре навчалися. Лариса - інженер, зараз на заслуженому відпочинку, а Вітя працює викладачем у металургійному інституті.
Коли приїздив у село, то зустрічали його його дуже добре. Мама пригадувала, що люди майже не вибували. Хату нашу дуже були розбили. Та перед тим як Альоша повинен був приїхати, її одремонтували. І також коли їхав на фронт, то говорив, що йому уже поганий сон снився: "Я забув чоботи". Мама одержала листа, де описувалося, як він загинув. Вони, їх було 13 чоловік, знаходились у бліндажі над картою, і впав снаряд. І всі 13 чоловік загинули в тому числі і Альоша.
Немає коментарів:
Дописати коментар